Рабський послух — це дотримання закону зі страху,
без внутрішньої благодаті, і тому «він не має жодної
користі»  якщо не супроводжується любовʼю;
Дійсно, без неї ті, хто його практикує, стають винними,
тому що йому бракує кінцевої мети, якою є Бог.

Святий Августин, De spiritu et littera

Коментар професора Даніела Трабукко щодо справи о. Леонардо Марії Помпей, опублікованого 9 вересня в La Nuova Bussola Quotidiana ( тут  ), викликав кілька заперечень, одне з яких, зокрема, спонукало до подальшого інтерв’ю самого Трабукко щодо Chiesa e Postconcilio ( тут ). Хотів би зазначити, що я маю найглибшу повагу до цього видатного професора, чию автентично католицьку думку та інтелектуальну непохитність я завжди цінував. Однак, я вважаю, що його останні дві статті серйозно спотворюють концепцію послуху владі, чим вводять читачів в оману.

Теза першої промови Трабукко полягає в тому, що святість – як учора, так і сьогодні, також виражається у вірності та смиренному послусі законній владі, бо, підкоряючись несправедливим наказам, душа вправляється в самозреченні і таким чином підносить послух у героїчну чесноту.

Заперечення читачів підкреслює різний історичний та церковний контекст, у якому героїчний послух святих, таких як о. Піо та о. Джованні Боско та реальні утиски з боку їх законних настоятелів, допомогли їм зростати у святості. І те, що сучасні випадки, як-от випадок о. Леонардо Марії Помпей, не можна порівняти з першими.

Трабукко підсумовує заперечення своїх читачів так:

«Сьогодні Церква занурена в безпрецедентну кризу; неомодернізм проник у саме серце церковного життя тощо, тому було б неправомірно порівнювати нинішню ситуацію о. Помпея зі ставленням таких постатей як святий Піо з Пʼєтрельчини, о. Доліндо Руотоло, святий Джованні Боско та багатьох інших святих, які слухалися, хоч при цьому страждали. Кажуть, що тоді контекст був іншим: не було цього доктринального розкладу, не було цієї загальної плутанини, не було цього мовчазного відступництва».

Відповідь на заперечення, яка становить друге інтерв’ю Трабукко, виходить з припущення, що вірність і послух святих минулого неможливо «контекстуалізувати». Трабукко пише:

«Святість, насправді, ніколи не є продуктом історичних умов, вона не є результатом випадкової рівноваги, але є закорінена в незмінності благодаті та у вічному божественному встановленні Церкви».

Я позволю собі не погодитися з думкою, що святість не залежить від історичних умов. Навпаки, я стверджую, що Провидіння Боже породжує для кожної епохи святих, чиї харизми є найбільш корисними в цьому конкретному контексті. Святий Джованні Боско став святим не через те, що став еремітом, але вихователем в антиклерикальній та масонській Сабаудійській Італії, яка прагнула витіснити Церкву з суспільства.

Однак тут існує непорозуміння, яке потребує розʼяснення: не святість потрібно «контекстуалізувати», але  спосіб, в якому виражається чеснота справжнього послуху (і всі чесноти загалом) у двох різних і навіть протилежних контекстах. Щоб міркування проф. Трабукко були законні, тоді о. Піо і о. Помпей мали б опинитися в ситуації, коли вони слухаються законних настоятелів, тобто тих, хто здійснює свою владу відповідно до Закону Божого, обʼявленої Істини та незмінного Учительського вчення Церкви. Доки влада залишається в межах, визначених їй нашим Господом, вона є законною та узгоджується з верховною Владою Христа – Глави Містичного Тіла. Але це не так: і не тому, що о. Піо та о. Леонардо Марія діяли по-різному, а тому, що послух, якого вимагає від о. Піо авторитарний настоятель, має дисциплінарний характер, тоді як послух, якого вимагає від о. Леонардо Марії доктринально відхилений настоятель, має доктринальний характер.

Господь дав владу для управління Церквою відповідно до її власних цілей, а не для її руйнування та розпорошення її членів. Чеснота послуху повʼязана зі справедливістю: вона повинна здійснюватися відповідно до дуже точної ієрархії, яка починається з Бога – верховного Законодавця та верховної Влади, а потім виражається в послуху Його світським та духовним намісникам, які, у свою чергу, зобовʼязані слухатися своїх настоятелів, і, безумовно, перш за все Христа Царя та Архиєрея. Святий Тома Аквінський пояснює, що чеснота послуху випливає з любові та волі людини дотримуватися божественного порядку: вона є  моральною чеснотою, яка готує волю виконувати розпорядження настоятелів (II-II, 104,2, ad 3); послух Богові є абсолютним, тоді як послух людській владі є підпорядкований та обумовлений підпорядкуванню людської влади (і даного наказу) владі Бога (II-II, 104,4). Основою послуху насправді є авторитет настоятеля, отриманий прямо чи непрямо від Бога: отже, саме Богові віддається послух в особі законного настоятеля, оскільки вся влада походить від Нього (пор. Рим. 13,2).

У досконалому порядку, що обертається навколо Втіленого Слова, послух Отцю є ключовим моментом Відкуплення, здійсненого Сином. Цей послух спонтанно відлунює всередині соціального та церковного тіла, у визнанні всіх — керівників і підданих — підпорядкованих вселенському пануванню Христа, а отже, обовʼязково слухняними Йому. У цьому порядку непослух є одним із найтяжчих гріхів, бо він підриває христоцентричний порядок світу; і не випадково, що правдиво непослушні закінчують, перш за все, запереченням панування Христа, щоб гордо затвердити своє власне панування. Сатана — це бунтівник, непослушний par excellence, і той, хто тисячами обманів підштовхує нас до непослуху Богові.

Проф. Трабукко вважає, беручи за приклад Нюрнберзький процес за воєнні злочини нацистів, що підлеглих не можна карати за виконання наказів, отриманих від військових начальників. Окрім того факту, що і начальники, і підлеглі несуть моральну відповідальність за свої дії: перші – за віддані накази, другі – за виконання цих наказів. Мені здається, що судді Нюрнберзького суду також визнали нацистських офіцерів винними та засудили їх, відхиливши їхній захист щодо «простого виконання наказів».

Непослух настоятелів Христу, чию владу вони узурпують, порушує звʼязок ієрархічного ланцюга, оскільки змушує підлеглих не слухатися їх, щоб не образити Бога. Однак послух, викладений словами проф. Трабукко, здається, ігнорує цю необхідну узгодженість влади з послухом, якого вона вимагає, доходячи до парадоксу, вказуючи на те, що непослух Богові через рабський послух непослушним настоятелям морально кращий за доброчесний послух Богові через непослух Його негідним намісникам. А тим, хто заперечує, що підлеглий не має права судити настоятеля, я відповідаю, що це також стосується настоятеля у ставленні до Бога, від якого він звільняється, щоб наказувати без жодних обмежень.

Не можна забувати, що рішення протистояти фальшивим пастирям для священника є набагато болючішим і проблематичнішим, ніж для мирянина, навіть, якщо взяти лише фінансову залежність від настоятеля. Але саме тому, що для парафіяльного священника непослух своєму єпископу чи Папі є майже насиллям, єпископ і Папа повинні враховувати свою моральну відповідальність за зловживання своєю владою, щоб примушувати своїх підданих здійснювати дії, що суперечать Божій волі, дії, які вони б не здійснювали, якби їм не загрожували канонічні санкції.

Соборна та синодальна ієрархія навмисно порушила цілісність двохтисячолітнього послуху Римо-Католицької Церкви. Вона відійшла від влади Бога та Церкви, коли, спотворивши віру, «синодалізувала» (тобто демократизувала) себе, помістивши верховенство влади, вирваного у Христа, в «народ Божий». Синодальність — це непослух по суті, так само як «синодальна та екуменічна реінтерпретація» Папства, яке Христос задумав як монархічне, відбувається під прапором бунту та розколу. Тому саме ця ієрархія непослушна Христу, продовжує зазіхати на Його владу, щоб забезпечити собі послух духовенства та вірних.

Святий непослух її підданих не підриває порядок, якого хоче Бог, а мужньо відновлює його, викриваючи зрадників та узурпаторів такими, якими вони є. Крім того, зіткнувшись із підривним планом ієрархії, який був головною причиною кризи в Католицькій Церкві протягом останніх 60 років, обережність та законна підозра у недобросовісності щодо настоятелів, які продовжують просувати Другий Ватиканський Собор та його реформи, є не лише похвальними, а й необхідними. Мирянин та клирик, які вдають, що мають справу зі звичайними єпископами, коли очевидно, що вони є пʼятою колоною ворога, є співучасниками зла, яке вони чинять або дозволяють чинити.

Отець Піо та отець Джованні Боско мали настоятелів, які визнавали себе підданими Бога та боялися Його суду завдяки отриманому моральному та духовному вихованню. Якби їхніми настоятелями були певні особистості, які сьогодні заполонили єпархії та Римську курію, вони б зрозуміли, що послух їм не був би гідною жертвою їх волі, а радше боягузливою співучастю у руйнуванні Церкви та непокорою Богові.

Як би поводилися о. Піо та о. Боско, або о. Доліндо Руотоло та тисячі святих священників, які протягом століть переносили численні гіркі випробування від своїх настоятелів, як у світському, так і у чернечому духовенстві, заслуговуючи на небо, а часто й на навернення своїх митрофорних мучителів? Як би вони відповіли єпископу о. Помпея? Як би вони судили помилки Другого Ватиканського собору та жахи Novus Ordo? І знову: зіткнувшись із доказами того, що наставники соборно-синодальної церкви прагнуть знищити Католицьку Церкву, Папство, Літургію та Священство, як би вони — як ісповідники віри — судили поведінку тих, хто, щоб уникнути незаконних санкцій, мовчить перед пропагандою єресі та аморальності? Сумніваюся, що о. Боско прийняв би монтінійський обряд, або допустив би розлучених до Причастя, благословив би содомітські пари, заохочував би до зміни статі, або осквернив би Пресвяту Євхаристію роздаючи її на руку. Чи означає це, що о. Боско та о. Піо не могли б бути святими сьогодні, бо не слухалися своїх настоятелів? Ні: це означає, що сьогодні вони б освятили себе як ісповідники віри, виявляючи послух згідно з її внутрішньою ієрархією. Це означає, що вони б слухалися Бога, а не людей, які Його не слухаються. От і все.

Трабукко відповідає:

«Саме в цьому і полягає суть: послух, який вони втілювали, не можна звести до історичного факту, оскільки він належить до сутності святості, бо визнає у видимому встановленні таїнства невидимої дії Бога […]».

Це правда: послух належить до сутності святості. Але якщо святість є метою кожної людини, і зокрема кожної охрещеної особи, як послух може бути перешкодою до святості, враховуючи, що він визнає першість Бога і, підпорядковання тим, хто Його представляє? Чи, можливо, ми мали б вірити, що лише факт того, коли вони стверджують, що є нашими настоятелями, вони можуть узаконювати накази, на які розум, правдива віра та постійний Магістеріум Церкви вказують нам як на неприпустимі? Чи, можливо, нам слід вважати їхню владу легітимною, коли Папи, кардинали, єпископи та клирики дотримуються іншої Євангелії (Гал. 1,6-7), іншої релігії, іншого віросповідання, іншого папства, іншого священства, іншої Меси; стверджуючи, що належать до іншої церкви, яку вони називають соборовою та синодальною. Тут не ставиться під сумнів авторитет єпископа з його грубими манерами чи сумнівними рішеннями: тут ставиться під сумнів послух узурпованій владі, яку захопили єретичні та корумповані заколотники, щоб могти ефективніше зсередини руйнувати Церкву.

Наш непослух сьогодні — це єдина морально необхідна форма опору безпрецедентному скандалу ієрархії, яка претендує спотворити вчення нашого Господа, і водночас відстоювати свою владу. Deus non irridetur  – [«з Богом жартувати не можна»] (Гал. 6,7). Послух цим Пастирям означає стати їхніми спільниками, а перебування в єдності з ними виключає перебування в єдності з Римсько-Католицькою Апостольською Церквою: вони самі стверджують, щоб вони є «новою церквою» відносно тієї «дособорової».

Якщо ми збережемо трансцендентне бачення послуху, пам’ятаючи, що воплочення стало можливим завдяки послуху Сина Отцю, послуху Пресвятої Діви Марії Господу та послуху Святого Йосипа Ангелу, ми зможемо розрізняти з чистою совістю. Дійсно, я вірю, що останні часи дадуть нам героїчні приклади святого послуху Богові та Церкві, тоді як його ієрархія відзначиться, як і під час Христових Страстей, — зрадою закону та пророків і співучастю з політичною владою.

Дозвольте мені додати ще останню думку. Коли Святе Письмо говорить про лжепастирів, лжевчителів чи лжепророків [1], воно використовує цей вислів навмисно, щоб підкреслити обман тих, хто видає себе за тих, ким вони не є. У Новому Завіті це застереження ще більш чітке [2], як, наприклад, у другому посланні святого Петра:

«Були в народі й пророки неправдиві, як і між вами будуть учителі ложні, які введуть погубні єресі й, відрікшися Владики, що відкупив їх, наведуть на себе скору погибель. […] У зажерливості, оманними словами торгуватимуть вони вами» (2 Пет. 2,1-3).

Якщо ж нас було попереджено, що з’являться лжехристи та ложні пророки (Мт. 24,24), як ми можемо думати, щоб їм віддавався послух, коли саме Святе Письмо застерігає нас від них, називаючи їх самозванцями та брехунами? Якщо б послух цим лжевчителям завжди був обов’язком і не мав жодних наслідків, то чому б нас тоді попереджали євангелисти, святий Павло, святий Петро, святий Юда Тадей – не слухати їх, тим самим вчиняючи акт непослуху?

Саме тому справжній послух є головним інструментом, через який виражається божественна допомога, обіцяна Католицькій Церкві, навіть виражена у чеснотливому непослусі фальшивим пастирям та найманцям; бо, як справедливо зазначає проф.Трабукко, він залежить не «від політичних чи церковних обставин, а радше від вічної істини, яку Церква зберігає навіть у найтемніші години». Не тому, що хто є вірним, той вважає себе кращим (річ, яка здається, є переконанням модерністів). Але саме тому, що Церква належить не нам, а Христу Господу, ми всі зобов’язані перешкоджати її ворогам безтурботно та безкарно діяти і цим ставлячи під загрозу вічне спасіння багатьох душ. І саме цього Господь очікує від нас: не комфортного спокою, замаскованого під смирення чи фаталізм.

+ Карло Марія Вігано, Aрхиєпископ

17 вересня 2015 року
In impressione Stigmatum S.cti Francisci

NOTE

1 – Див. https://lanuovabq.it/it/don-pompei-lobbedienza-che-manca-e-lesempio-dei-santi

2 – Див. https://chiesaepostconcilio.blogspot.com/2025/09/santi-per-tutti-i-tempi-non-per-una.html

3 – Див., наприклад Ger 23, 1-4; Ger 50, 6; Ez 34, 1-10; Is 56, 11; Zc 11, 15-17

4 – Див. Mt 7, 15; Mt 24, 11 e 24; Gv 10, 12-13; At 20, 29-30; 2Pt 2, 1-3; 1Gv 4, 1; Gd 1, 12-13